-
- ЖЕРТВА
- (Замість казки)
-
- © “Сучасність”, Мюнхен,
червень 1971
-
-
- Був вечір. А може, тільки
ранок. Ніхто не міг оте з
непомильною точністю
визначити. Одне було поза
сумнівом : дня не було.
-
- Пан В. стояв перед
величезним овальним дзеркалом.
Книжки, які виповнювали три
чверті кімнати (пан В. був
“начитана людина”), здавалося,
підтримували його своїм
мовчанням : пан В. не стояв, брук
безупинно висковзав з-під ніг.
Пан В. ширяв наче б підвішений
ниткою тиші (слова вузляться)
до жовтої стелі. І перед
дзеркалом (надворі не було дня
!) пан В. спритно зав’язував,
мимрячи якісь припорошені у
пам’яті вірші (надворі — ані
павуковидного сонця !),
краватку, тоншу за невживану
тінь.
-
- А коли зав’язав, взявся
зачісувати рідке волосся і,
глянувши випадково в дзеркало
(овальне !), побачив, що жодних
рис уже чомусь не було на його
обличчі. Стало скрутно панові
В. Неприємно : як же йти тепер
йому на гостину без лиця ?
-
- Відклав пан В. гребінець із
слонової кости і пустився по
вузькій кімнаті шукати
(надворі — ані жилуватого неба
!) шкіряної маски. Чи довго
шукав відбитки, годі було
сказати : крізь штори (фарба —
мов із чола прокаженого)
протискався далі не відгомін
дня чи ночі, а луна чогось
безбарвного, пісного й
беззапашного, як вода. Шукав, не
знайшов. Підвівся і глянув знов
у дзеркало. Відчував, як поволі
сіріє вогким попелом кров, як
очі світять збентеженням у
пустелі лиця : звиклих рис у
дзеркалі ніяк не знайти, а тут
стрілки годинника, що до цього
часу століттями леліяли вперту
застояність, кинулися шалено
мчати навздогін одна за одною.
Глянув пан В. : та ні ! к’чорту
його, немає ! Прокльони
тиснулися крізь точені
мовчанням зуби, коли нога
дотикнулася чогось ґумового,
теплого. Із трудом і болем у
крижах підніс пан В. ганчірку з
пожужманими своїми (надворі —
ані спрутоподібного вітру !)
рисами.
-
- Зрадів, загорнув її в чорне
плаття та, натягнувши на
крихкотілі плечі довжелезний
плащ, вийшов. І на гостину
зайшов, мабуть, на час, бо не
вернувся вже ніколи додому.
Гостина була довічна, книжки —
мовчали, а (надворі дозрівала
звільна грибом ніч !) в парку
нарешті засміялися знову
закохані.
-
- Пана ж В. ніхто вже не
зустрічав.
-
-
- © Роман Бабовал, 1971
-
- Наверх до
початку цієї сторінки
-
- Назад до змісту “Рання коротка
проза”