-
- ПОЗА ТИШЕЮ
-
- © “Сучасність”, Мюнхен,
червень 1971
-
-
- Потяг став. У купе увійшов
жовтошкірий, і довелося мені
опустити на долівку схрещені
ноги й підшукати собі іншу
позу, вигідну. Сів навпроти
мене. І в скреготі паротяг
повіз наше повне купе в дальшу
путь. За вікнами вітер виє і дощ
випадає густий, невгавний. Нас
повиває легенька мла з
цигаркового диму, хоч вивішене
: “Курити заборонено”.
-
- Жовтошкірому дощі,
здається, вибілили лице;
лишилися вузькі шпарки для
невидних очей і жмути чорного
неслухняного волосся,
незугарно постриженого. Біля
нього якийсь селянин опустив
голову, опершись на коліна, і,
замість голови, переді мною —
круглий кашкет. Далі — дівчина,
чорноволоса й жвавенька (я
подумав ненароком про
мінеральну воду) перекидається
нісенітницями, банальностями
(“...і, знаєш, він прийшов на
другий день і став докоряти :
чекав годину з половиною на
тебе...”) з подругою, що сидить
навпроти. Ця ж мовчить. Обличчя
— обсипане приємними золотими
цяточками, бльондинка, довгі
(бо коротенька спідничка) ноги,
смагляві; а може, це лише вони
такі живі завдяки найлоновим
панчохам, що в крамницях лежать
поруч із реклямами, де
забезпечені “колір і тривкий
матеріял”.
-
- Побіч мене у книжку
вчитується молодець. Спершу я
думав, що це вояк на відпустці,
а згодом зоглянувся, що у нього
просто — поганий смак. З голови
до ніг закутаний у хакі. Читає.
Уже п’ятнадцять хвилин одну й
ту саму сторінку. Мов
заворожений, не зводить очей.
-
- Сиджу, покурюю. І ні про що
не думаю. А може, і думаю — про
бльондинку й майструю в уяві
складні ситуації. Скурив
цигарку, розчавив ногою
недокурок. По хвилині
в’єтнамець (мабуть, студент
якийсь), відчепивши погляд від
моєї крикливої краватки (такі
вони саме в моді були минулого
року), витягає пожужману пачку
цигарок з кишені. Шукає
сірників, немає.
-
- — Можна попросити у вас
вогню ? — наче б винувато питає
мене. Я мовчки підводжу палець
у напрямі сталевої таблички, де
чорніє : “Курити заборонено”.
Він дякує з презирством. Тоді
несподівано дівчина з
розкішними, дозрілими ногами
підносить йому дешеву
запальничку. І в мить, коли вона
черкає, я ловлю її дівочий
докірливий погляд. Намагаюся
витримати його, але по хвилі
переводжу погляд у книжку мого
сусіда. Далі в нього та сама
тридцять четверта сторінка.
“...зробив, Бурдісе, і думаю, що
з приємністю прийму вістку :
Томаса Дюва покарано на горло.
Під умовою...”. Жовтошкірий
втягає глибоко дим у легені,
видуває трохи носом, а решту
(посвистуючи) устами. Під сірим
кашкетом непорушно дрімає
літній мужчина.
-
- Падає тиша. Густа. Надворі
далі дощ. Сірий.
-
- Входить відповідальний за
контроль квитків. Я подаю
швидко свій і, відобравши,
прижмурюю на хвилину очі. Чую,
як контролер щось кричить і як
хтось із трудом відповідає :
погана у нього вимова.
Розплющую очі : жовтошкірий, з
червоними щоками, платить
грошову кару, за куріння в купе,
резервованому для некурців;
селюк підвів очі, зісунувши
сірий кашкет набакир;
бльондинка дивиться в віконце,
злегка зашарівшись; щебетлива
подруга не порушує тиші.
-
- Закриваються засувні двері
і западає коротка тиша.
Коротка, а зате густіша за глей.
Потяг поволі заїжджає на
станцію. Нараз селянин починає
щось бурмотіти. Незрозуміле.
Щось про расизм, про
вирозумілість, даремно беручи
мене за свідка своїх
гуманітарних скарг. Я кажу
“перепрошую”, стягаю спритно
валізку з коша і виходжу.
Псевдовояк не відриває очей
від тексту у чорне оправленої
книжки : “...зробив, Бурдісе, і
думаю, що з приємністю
прийму...”. Ловлю ще проклін,
яким дідуган, скинувши кашкета
(він лисий з залишками рудого
волосся), наголошує своє
обурення з приводу
неввічливости залізничих
службовців, безсовісних
аривістів тощо. Дівчина з
приємними цятками (які густо
обсіялись навколо очей) щось
каже, але я того вже не чую : я
вже за засувними дверми. Мені й
не цікаво, про що вона говорить.
Зрештою, вартість всякого
вчинку (думаю собі коротенько)
і догана або похвала, які він
викликає, надто релятивні, щоб
тим турбуватися.
-
- Виходжу з двірця. Дощ не
вгаває, а я забув вдома дощовик.
Волосся липне до шкіри й
родиться приємне почуття
свіжости. І здається мені
нараз, що дощ вимиває очі й
обличчя моє від усього, що,
сумнівної чистоти, назбиралося
за довгі літа в зморшках, в їх
барві. Бреду широким тротуаром,
де метушаться люди; люди, які у
мрячні або соняшні дні мляво
повзуть. Усміхаюся і думаю про
бльондинку; уявляю собі
складні ситуації, що, як у
дешевих книжках, завершуються
теоретично великим коханням.
-
-
- © Роман Бабовал, 1971
-
-
- Наверх до
початку цієї сторінки
-
- Назад до змісту “Рання коротка
проза”