-
- БАТЬКО,
ОЗЕРО
-
- © “Сучасність”, Мюнхен,
червень 1973
-
-
- Ми зустрічалися реґулярно :
раз у тиждень. Я розказував їй
про витівки батька, вона
сміялася. Пригадую, сміх був
дзвінкий, зовсім персональний.
Подеколи ми мовчали, довго,
наче б дошукуючи слівце,
свіжіше. Веселіше. Під зиму ми
закупили спільними зусиллями
малий човен; здається, синьої
барви, а може й зеленої ? та воно
не важливе. Поїхали над озеро і
втопилися. Сьогодні, як пишу,
вже, мабуть, про мене забули
найкращі друзі. А, може, не
забули. Я думав, ми обоє
втопилися (як водиться в
повістях про епічні кохання),
аж у газеті : панночку, попри
поважні фізичні ушкодження,
вдалося врятувати. Я ж не знаю
зараз, чи радіти мені, чи... Не
забув про мене, не забув хіба
один батько : до такого очі в
нього надто лагідні, погляд
надто благородний. Як тільки
засрібніли скроні, батько став
пильно підсумовувати життя.
Час, казав, помиритися з
сумлінням; — наближалася
п’ятдесятка. Мати сміялася :
дурний, старий ! а в тиждень
після того несподівано
упокоїлася. Хоч як любив її, я
не пролив найменшої сльозинки.
Батько теж, мабуть, не заридає
по мені. Може, крадькома колись,
на самоті. А, може, й ні. Я, казав
батько, по характеру вельми
холоднокровний. Озеро — я знав
дуже добре, знав зокрема його
травистий берег, знав кожен
камінець. В коротких штанятах,
з вічно побитими колінами,
ловив у ньому дрібну рибину,
полоскав ноги. На зогнилій
таблиці чорніла пересторога :
“купатися дуже небезпечно”;
проти неї з батьком кидав
плоскі камінці. Батько любив
озеро. Про нього розказував
мені всяку всячину; говорив про
холодні течії, наче про змії
казкові; про крутіжі, наче про
совині очі серед ночі. Я не
намагався зрозуміти; хапаючись
за поли маминого халата, зводив
круглі очі. Вона сміялася,
казала : старий, не мороч дитині
голови. Я задумав з дівчиною
купити човен минулого літа. Ні,
таки вже була повна осінь. Так !
пригадую : була осінь ! Ми пішли
крізь ліс, крізь папороть, до
озера; довго постояли, мовчки
втупивши очі в холодні
сіруваті води. Я поцілував її в
уста, ми рішили за тиждень
купити. Батько усміхнувся, як
довідався, похитав головою,
сягнув рукою до портфеля.
Срібні волосинки сміялися на
його голові. Озеро теж сміялося
під нами. Ми відпливали на
широкі води. В моїх руках
біліли свіжо пофарбовані
весла, що, опускаючись у воду,
розбивали на незліченні скалки
погідне плесо і відбите в ньому
небо. Вона сиділа напроти мене,
прижмуривши очі, прислухаючись
до плескоту. Навколо тремтіла
тишина, густа, бездонна. Коли ми
верталися з довгої прогульки,
батько брав мене на рамена.
Спершу я побоювався, згодом
звик; полюбив прогулянки,
особливо найдовші. Чарувала
мене видовжена тінь; я кричав :
тату, які ми високі ! Він
сміявся, злегка підстрибував, я
хапався цупко за його вуха, що
червоніли. В той час мати
хворіла : ми тихенько
відкривали двері, прошіптували
молитви, лягали спати. Я швидко
засинав. Далеко десь за лісом
наче б шепотіло озеро
колискові. Під нами шамотіло
озеро; ми вигадували мовчки
чудернацькі казки, відгадуючи
кожен його шум. Човен нечутно
коливався, вона усміхалася,
задумана. Очі в неї були,
пригадую, незвичайно великі; і
вечір наче б не родився за
обрієм, а просто в її очах. Вона
казала : я тебе люблю. Я не
відповідав, опускав весла.
Восени за хатою багровів —
щороку в нових мотивах —
великий парк. Подеколи
покрапував дощ і переполохані
птахи ховалися в кучугурах
зів’ялого листя. В той час
батько кликав мене : ходи, сину,
підем шукати птахів ! — брав
мене на мужні плечі (перехожі
усміхалися, казали до мене :
який ти великий виріс) і ми йшли
в іржавий парк. Коли ледь
багровіло над обрієм сонце,
батько лоскотав мене, купав у
сухому листі. Я сміявся. На
лавах старики, посмоктуючи
старі жовті люльки, зводили
посивілі очі, добряче хехекали.
Я полюбив осінню пору, кожну
барву, кожен запах. Полюбив до
найменшого листка. В голові
запаморочилось. Не знаю, чи
захитався човен, чи ні. Тіло
раптом пірнуло в холодну воду,
мов у живе срібло. Не знаю,
крикнув хтось, чи ні. Далеко
десь за привидом поржавілих
дерев я побачив неосяжний
усміх батькових срібних
волосинок. На мить одну батько
наче б заговорив до мене (ходи,
сину, підем шукати птахів !);
звільна я став легкий, такий
байдужий до всього. За озеро
зайшов останній клаптик
догоряючого сонця. Під
п’ятдесятку батько, сміючись,
став підсумовувати своє життя,
мати сміялася. Я думав, батько
переочив багато речей, коли
звірявся, що він щасливий.
Батько, мабуть, не заридав по
мені, батько ніколи не плакав.
А, може, крадькома колись,
далеко від друзів, в темноті
кімнати. Моя дівчина виїхала
лікуватися за море, в далеку
країну і, мабуть, вже про мене
не згадує, забула. Батько один,
я певен, не забуде мене ніколи.
Ніколи.
-
- Вчора батько помер у
самотній хатині, що її на
старість закупив. В хатині, що
над озером.
-
-
- © Роман Бабовал, 1973
-
-
- Наверх до
початку цієї сторінки
-
- Назад до змісту “Рання коротка
проза”